Блєск і ніщєта підарасів

Дійові особи:

Василь: активний підарас-нєформал

Петро: пасівний підарас-нєформал, полюбовник і друг Василя

Микита: людожер-ідеаліст

Марат і Глєб: мандавошкі, які кусають Микиту за яйця. Постійно перебувають на вищезгаданому місці

Патрікєєвна: дружина Микити, манірна руда блядюга з елементами декадансу

Миша і Гриша: діти Микити і Патрікєєвни, індивідуально невизначені, брудні і нахабні створіння, які хочуть колотись і нюхати клєй

Позитивна Енергія: непомітна і миршава хуна, яка іноді сидить на Василі

Заїбуня: страшна зубаста діаспорська потвора, що проповідує політкоректні цінності міддлкласу, хоча насправді хоче їбатися і гратися у паровозіка

Головні редактори конкуруючих між собою журналів «Гом» і «Бздюч»: бридкі кретини, продукти постсовкового снобізму

Телеоператори, стілісти, візажисти, іміджмейкери і проча наволоч



Дія перша

Ізбушка в російському стилі, розташована серед мальовничої галявини в нетрях синьо-зеленого кацапського лісу. На загал все дуже схоже на ілюстрації Білібіна до казки про Бабу-Ягу. Книга з таємничою назвою «Хайдеггер» з нетерпінням чекає свого читача, лежачи на пеньку. Біля ізбушкі Василь. Він старанно займається гімнастикою, обтиранням і прибиранням довкілля. Василь — здоровий лоуряка з накачаною тушкою, розмальованою агресивними малюнками. Проста і добра пика Василя дещо контрастує з його суто бойовим фюзєляжем. Це виглядає так, ніби до літака F16 замість його хижої мармизи приставили їбальник від АН-2. З кущів за Василем уважно стежить людожер Микита. Він озброєний армійським біноклем і мішком з мотузкою. Зовні Микита схожий на класичного урку 50-х років, але за цим суворим камуфляжем ховається ніжна душа.

Василь:
Недосконалість світу заїбала
І завела в ці нетрі нас с дружком:
Ми не бажали більше брати участь
У змаганні всіх тих нєдоносків,
Що цілий день тільки і думають про те,
Яким би робом їм залізти в тєлєвізор,
В маленьку цю коробочку
Із сурлом чорнопиким,
Що продукує цінності духовні,
А сам, падлюка, зроблен із пластмаси,
Яка до світу матер’яльного належить.
З цим парадоксом заїбався я —
Не хочу більше я дивитись на блядєй,
На тлі яких опецькуватий недоумок
Викручує фігури рітуальні
Своєю сракою колгоспною, в перерві
Між засіданням в парламенті.
Там про духовність трохи попиздів —
І знов біжить співати в тєлєвізор.
І шо за жизнь в людей, чому не міг
Він всидіти на місці, у колгоспі?
Він був би там завклубом, в дівчатам
Співав би він про кропиву їбучу,
Що нею був колись відпизджений в дитинстві,
І з того часу він забуть її не може,
Бо срака ще йому болить і досі...

Але хіба один він засмердів
Повітря наше чисте і прозоре?
Ось подивись на тьолку дурнувату,
Що з пацаном на шкірянім дівані
Пиздять про хуйзнашо. Вона йому:
«Ги-ги», а він їй: «Ги-ии».
Так півтори години
Вони спілкуються. Я йобаний цей ящик
Затяг в мішку на гору, звідки видно
Лани широкополі, забудовані потворними
Будинками для бідних...
Там я посцяв і трохи покурив,
А потім пизданув його безжально носаком
Американського важкого черевика
(Так раньше в «Крокодилі» малювали
Жахливих упизднів, що пиздять Дядю Тома).
І ящик поскакав, як молодий гепард,
Аж раптом на шляху його з’явилась
Пружна і біла храмова стіна.
І вперше тут його зауважав я:
Він не звернув, він впертим чорним лобом
Хуйнув об ту стіну і розлетілись
Із охуєнним вибухом мозги його японські.
Я ніби чув його останній подих
І крик: «Банзай тено!», між тим біля стіни
Вже дітвора цинічно бавилась його кишками:
Що ж — він жив хуйово,
Помер — як герой.
Нам звична жизнь, як старий гєморой,
А смерть незвична нам, і це — буття закони,
Бо всяка жизнь — слабенькі виєбони,
У порівнянні з смертю кожен з нас
Всього лиш мєлкій і труслівий підарас.

Але і тут, в місціх цих пасторальних
Нам спокою нема, я чув, шо репортери
Шось про нас пронюхали, то, мабуть,
Цей нєдоносок напиздів, що хвастається
Всім, який він є успішний,
А ми його з Петром їбали вдвох —
Він тільки верещав,
І нам з Петром на пам’ять
Подарував по кєпочці.

Під час цього пафосного монологу красівий і дурнуватий Петро видерся на дах ізбушкі і закукурікав. Дивитись на Петра приємно, він гарний і ніжний. Одягнутий Петро в червоні калготки і червоні чоботи. На голові Петра стирчить червоний ещений «ірокєз». Всі інші неодягнені частини Петра переобтяжені різноманітним металобрухтом: каблучками, ланцюгами, сережками, мобільниками, стразами, грайливим татуюванням, пірсінгом та іншими педерастичними прибамбасами.

Петро:
— Кукаріку! Кукаріку!

Василь:
Прокинувся дружок мій інфантільний
І криками Аврору зустрічає!

Микита (з кущів):
Того не знає він, що замість Єос
Рожевоперстої — зустріне він мене!
Щоправда, пальчиків рожевих я не маю,
Натомвсть маю ніж і м’ясорубку.
Якщо сюди додати гострі зуби,
І голоду стабільне почуття,
Отримаєте ви портрет маньяка...
Но я не є статевим павіаном,
Їбаться зовсім щось не хочеться мені,
Натомість жерти хочеться. Ділємма
Ця Фрейда не стосується, скоріше
Природний це протест, шо всі худі пиздять,
Що жерти нє прєстіжно, а прєстіжно
Бути стільним, і замість «Блядь!»
Казати «Вау!» (як на мене,
Шо «блядь», шо «вау» — один хуй
Животні звукі).
Їбать корову тоже нє прєстіжно, а прєстіжно
Дружить з красівим парікмахєром
І разом з ним удвох ходить на «паті»
К стілістам крєативним...
Тут не хочеш стати людожером —
Мусиш!, — щоб зжерти все це падло...

Говорячи це все Микита дрібно, по-собачому чухає собі яйця і те місце, де у людини хуй прикріпляється к тулубу.

Микита:
От кляті мандавошки боляче кусають!
Колись попробував я їх порахувати:
Світив ліхтариком на хуй, дивився в лупу,
І склалося переконання в мене,
Що їх там не багато — може, двійко...
Одне маненьке, миршаве й гуняве,
А друге із такой товстою пикой.
Я їх назвав Марат і Глєб.
Спитаєте для чого?
І я вам відповім, що завжди треба
Персоніфікувати те зло, з яким
Боротися ви хочете; канкрєтно
По іменам назвати всіх пройдисвітів,
Аж потім карасіном їх труїти.
Або казали опитниє люді,
Шо сєрной маззю харашо помазать,
Бо я спочатку кулаком їх пиздив,
Та тільки синяки набив на яйцях!

Петро:
— Кукаріку! Кукаріку!


Входить Заїбуня. Вона голосно пиздить по мобілці, істерисно милується природою і бавиться всім, що попадає їй під ноги. Зляканий Петро сповзає з даху і тікає.


Микита:
От, курва мать, злякала мені здобич!
Сьогодні день у мене дуже нещасливий,
До того ж ще Марат і Глєб кусаються...
Я думаю, що, мабуть, буде дощ...

Заїбуня (помічає хатинку підарасів):
Вау! Який чудовий таунхаус із бек’ярдом!
Я чула, що живуть тут геї симпатичні,
Шо протестують проти шовінізму чоловічого,
Вони прес-конференцію збирають...
Як тільки я про них дізналася, одразу
Я зустрічі свої сканселювала,
І драйвувала каром на забаву.
Я сексу захотіла по дорозі,
І в піхву файні кульчики запхала,
Але того мені було замало:
Я з’їхала з хайвею на леваду,
І там займалась сексом із стік-шифтом,
Бо всі чоловіки — то є тварюки,
Їм тільки факу хочеться від жінки,
А в мене є душа, і я люблю співати,
Ще вірші я пишу про Україну...

Заїбуня істерично сміється, виймає з пизди кульчики, застромлює їх собі у вуха, а потім гепається на газончик і викочується на ньому із дикими завиваннями. Людяний і дещо наївний Василь підбігає до Заїбуні, щоб допомогти.

Василь:
— Дама, якщо у вас болить живіт, то я січас зганяю в аптєку за актівірованим угльом. А так ви мені тут всіх мурав’йов подавите.

Микита:
Цій суці не угля треба, а хуя!
Я б задушив її із задоволенням,
Але у мене принципи гуманні:
Вбиваю тільки тих, кого я можу з’їсти.
Але якби я навіть був голодний,
Я би не став цю кцрву жерти нікагда,
Крім того, хуй зна як її приготувати,
Хіба шо в маринаді
Замочить на тиждень?

Петро (злякано позирає із-за дверей):
— Кукаріку, кукаріку!

Заїбуня:
— Ааа, ооо, ааа-а!

Василь:
— Ая-яяяй, аяя-яяяй!

Микита:
— Блядь!


На галявині раптово з’являються репортери, оператори телебачення тягнуть кабєлі, стілісти і візажисти набігають з усіх боків, з піжонських авт вилазять гламурно вдягнуті редактори журналів «Гом» і «Бздюч» із мікрофонами. Вся ця байда крадеться к Василю. Петро злякано зиркає на них із-за клуні.


Редактори (перебиваючи одне одного тикають мікрохвоном в добру пику Василя):
— Кто ви по жизні?
— Як ви вирішуєте в своєму житті гендерні проблеми?
— Який ваш любимий бренд одягу?
— Який коктейль ви пили сьогодні вранці?
— Чи вважаєте ви себе ньюсмейкером?
— Чи отділяєте ви гламур від епатажу?
— Чи любите ви екстрім?
— Чи є у вас в жині адрєналін?
— Стіліст лі ви по жизні?

Василь:
— ІДІТЬ НА ХУЙ!!!

Заїбуня:
— Ааа, ооо, ааа-а!

Злякані редактори «Гома» і «Бздюча» відступають. Користуючись безладдям, Микита підкрадається до Петра, пхає його в мішок і тікає. Петро висовує голову з мішка і співає.

Петро:
Нісьот мєня ліса
В дальокіє лєса!

Микита пиздить Петра по голові і хижими стрибками мчить в лісові хащі.




Дія друга

Хата Микити: брудне приміщення, запаскуджене шприцями, тюбіками з клєем, подертими плакатами різних рок-груп, дешевими резиновими тьолками, людськими черепами і кістками та іншим мотлохом. За брудним столом, застеленим клейонкою (на якій намальовані розочки) сидять вдягнуті в майки з черепами і шкіряні косухи діти Микити — Миша і Гриша. Вони ширяються шприцями і нюхають клєй, в такий спосіб безвідповідально розтринькуючи своє хуйове здоров’я. Жінка Микити, Патрікєевна — руда шльондра в чорних калготках, чорному капелюшку і засмальцьованому халаті — бавиться курінням папіроски з маріхуаною, що стирчить на довжелезному мундштуці. Вона була б схожа на Зінаїду Гіппіус, якби та з циганами бомжувала на вокзалі. В цю сімейну ідилію раптово вривається Микита, який як торнадо, вбігає з мішком в хату.

Микита:
— Ану, прєкратіть разложєніє, січас будем обідати!

Патрікєевна:
— Миша, Гриша, папа приніс ням-ням!


Микита розкручує мішок. З мішка з’являється пещена голівка Петра. Петро кліпає оченятами і крутить головою, як дурна курка.

Петро:
— Вау, як круто! Ви кто, готічєскіє екстремали?

Патрікєевна:
— Ми куртуазниє маньєрісти.


З цими словами Патрікєевна кокетливо пускає дим в обличчя Петру. Микита дістає з шухляди важку чавунну м’ясорубку і робить спробу прикрутити її до стола з клейонкою.

Миша:
— Папа, скільки можна, ми вже подуріли од того м’яса.

Гриша (із снобістськими інтонаціями в голосі):
— А я вопщє хочу овощі!

Микита (повчально):
— Якщо батько людожер — то і діти тоже мають бути людожери. Тоді з вас будуть люди. Настоящі мущіни. Бо бачите, шо кругом робиться? Кругом одні стілісти, парікмахєри, кріейтори — підари разні.

Патрікєевна (жеманно):
— Красота спасьот мір.

Микита:
— Но спочатку я їх всіх іззім.

Петро:
— Ха-ха-ха — как прікольно!

Миша:
— Папа, а можна бути підарасом і одноврємєнно людожером?

Микита:
— Іс-клю-че-но!

Петро (жеманно):
— Ой. Как інтєрєсно. Можна, я попробую?

З цими словами Петро спочатку висовує з мішка мізінчик з довгим пофарбованим нігтем, який негайно хтиво пхає собі в рота, а згодом вистромлює елегантну волохату ніжку.

Патрікєевна:
— О, закрой своі блєдниє ногі!

Микита (до Миші):
— А ти чтого, пацан, інтєрєсуєшся? Дивись у мєня!

Миша:
— Так. Інтєрєсно, папа.

Микита:
— Кушать хочеш?

Миша:
— Нєа. Так, чіста по приколу.

Микита:
— Дебіл. (До Гриші): — і ти тоже дебіл. Кругом дебіли. Блядь, дєло всєй жизні накривається пиздою.

Микита у розпачі хуярить м’ясорубкою в заммизгану стінку, котру прикрашає плакат з написом «Депеш Мод». В тому місці, в яке влучила м’ясорубка, з’являється діра. В діру одразу струменіє сонячний промінь.

Петро:
— Кукаріку!

Патрікєевна:
— Ти, придурок, качумай свої галліцизми.

Петро (грайливо):
— А то что будєт?

Патрікєевна:
— Нос аткушу!

З цими словами Патрікєевна хижо клацає зубами в небезпечній дистанції біля напудреного носіка Петра. Петро від несподіванки голосно пердить.

Петро:
— Ой. Ізвінітє. Я, кажется, пукнул.

Микита грізно підходить до Петра, небезпечно граючись важким тесаком.

Микита:
— Це тобі нє кажется!

В цю отвєтственну мить двері хатинки відлітають нахуй від страшного удару і в проломі, в переможному сяйві золотої сонячної пилюки, з’являється Василь. Він схожий на роздратованого сенбернара. На плечах у нього сидить Позитивна Енергія. Позитивна Енергія плигає з Василя на підлогу і рішуче пиздує в хату. Там вона здирає зі стін плакати, проколює шприцем развратних резинових хун і підмітає вєніком сміття, яке складається, головним чином, з шприців, тюбіків клєя, людських черепів та інших кісток. Потім Позитивна Енергія відкриває вікна і ставні, і похмура оселя людожерів заливається сонячним сяйвом. В цьому сяйві стоїть Василь в позі Кінг-Конга і пиздить себе кулаками в груди. Від кулаків і грудей струменіють свтлі промені, в яких несамовито грається пилюка. Із-за могуньої спини Василя визирають редактори «Гома» і «Бздюча» і Заїбуня, яка повністю ще не оговталась після своїх статевих пригод. Василь страшно кричить, як Кінг-Конг.

Василь:
— УУ-УУУ-УУУ!!!

Заїбуня:
— Ааа-ооо-ааа!

Від їхніх криків стіни людожерської хатинки падають, здіймаючи при падіння титанічну куряву. Залякані людожери падають навкарачки. З того боку, де метушаться редактори, чути крики: «Ти, долбойоб, де камера?», — дзвін важкого софіта, який гепнувся комусь на ногу і волаючий про допомогу крик: «Блядь!».

Миша і Гриша, які очуняли після першого потрясіння, повставали з брудної підлоги і всілися під стіл, закритий клейонкою. Там їм зручно хтиво лапати Позитивну Енергію і пригощати її косяком. Екзальтована Заїбуня з криками: «Сестричка!» обнімається з рудою курвою Патрікєевною. «Чого ви там сидите?», — кричить Заїбуня хлопцям. — «А нумо, всі вставайте, будемо гратися в паровозіка», — і сама становиться попереду — паровозом. Патрікєевна тримає її за талію, а за неї тримається Позитивна Енергія. Далі ідуть Миша і Гриша, а замикає поїзд Василь в ролі останнього вагона. Він хтиво лапає підлітків, яким це лапання вочевидь подобається. Микита, який сидить навкарачках, як це полюбляють робити зека на зоні, качається взад і вперед, охопивши руками гострі вуха, весь віддаючись солодкому почуттю горя.

Микита:
— Вся жизнь коту під хвіст. Вся жизнь.

Паровозік:
— Чучу-чучу-чучу!..

Петро ніжно пестить Микиту по голові.

Петро:
— Нє плачь, дядя. Ми отдохньом, ми отдохньом.


Заїбуня свистить паровозом. Паровоз їде в бік сонця. Петро зустрічаєсонце переможними криками.

Петро:
— Кукаріку-кукаріку!

Микита (плаче):
— От курва мать, Марат і Глєб кусаються!


Завіса.