Утопія

Утопія

Дійові особи Микола Гнатович, сільський утопіст.

Цицькін, сільський детектив.

Кіндрат Омелянович, сільський учитель.

підарас Вєня, сільський недоумок.

На сцені невеличкий будиночок. Зліва на будиночку напис — «Карасін», справа напис — «Магазін». Біля магазину лежать недбайливо покинуті в пилюку лісапеди. В невеликому проміжутку між написами «Карасін» і «Магазін» сидить Микола Гнатович, сільський утопіст, і пале «Сєвєр». Входить Кіндрат Омелянович, сільський учитель.

Кіндрат Омелянович. Ви чули, Микола Гнатович, амєріканскій авіаносєц взорвался. Много погібло, но говорят тіка боцман успєл зіскочить, но пальці на ногах всі геть чисто поодривало.

Микола Гнатович. У ніх развєдка дуже харашо работаєт. Када у нас хто ідьот срать, то оні уже і знают.

Кіндрат Омелянович хмикає.

Микола Гнатович. Хи, а як ви думали!

Обоє замислено мовчать, при чому Микола Гнатович пальцем видовбува з вуха чималий шмат сірки і з цікавістю на нього дивиться. Входить Цицькін, сільський детектив. Під час розмови Миколи Гнатовича і Кіндрата Омеляновича він з насолодою сцяв у холодку і все чув.

Цицькін (застьобує штани). Та развєдка щас до пизди, шоб ви знали. Щас хто пєрвий нажмьот кнопку, той і буде кашу наябувать.

Микола Гнатович. Колись ніяких кнопок не було, а люди були здорові і жили сто двадцять літ.

Цицькін (застьобує штани і цинічно спльовує). Ви утопіст, діду. От вчора Омищенко спіймав в кущах тьолку. Єблась, сука. Так ми її пиздим, а вона каже: «Хлопці, катаємо в кущі, я там труси покинула.»

Микола Гнатович. Раніш люди ніколи не умивалися. І їли сало. А захоче помидора чи диню — то так зірве, навіть і не миє. І от таки в усіх пики були!

Кіндрат Омелянович (тяжко зітха). Утопія...

Цицькін (застьобує штани). Хуйня, діду: зараз Б-52 пустять — і до пизди те здоров’я.

Микола Гнатович. Колись ніяких Б-52 не було. А Миронів Грицько випивав піввідра самогону, а потім пиздив бугая кулаками.

Кіндрат Омелянович. А шо потім було?

Микола Гнатович. Шо було, шо було?! Піздєц бугаю, шо було.

Цицькін (застьобує штани). Я єбу...

Микола Гнатович (заводиться). А Василь, Йосипа шуряк?! П’ятдесят разів бабу єбав. Один раз десять штук так задєлав, вони показилися всі, а їв тіки сало і картоплю.

Цицькін (застьобує штани). Я тій тьолці теж засунув, щоб не мудохатись.

Микола Гнатович (кричить). З отакенними пиками і сто п’ятдесят років жили!!!

Мимо проїзжає на лісапєді підарас Вєня, сільський недоумок. Вєня виябується: сидить на багажніку, а педалі крутить руками.

Цицькін (кричить до Вєні). Вєня, катай сюда! Подрочиш — дам десять копійок.

Вєня. Не наєбеш?

Цицькін. От мені нема чого робить, всяких підарасів наябувать.

Кіндрат Омелянович. Наябувать непедагогічно. Макарєнко казав: «Якщо не можеш — то так і скажи, а не наябуй.»

Підарас Вєня дрочить. Всі дивляться з виглядом страшенної нудьги, без всякої цікавості.

Підарас Вєня (до Цицькіна). Давай гроші!

Цицькін. Залупу тобі, а не гроші! На! (Цицькін дає підарасу Вєні лузгана.)

Підарас Вєня плаче.

Микола Гнатович (мрійливо). От у Панаса Іванова залупа була як макогон, їй-бо не брешу. Вчетверо більша ніж у Вєні. Як бувало дістане — то ми всі сміємося. А він нам: «Чого смієтесь, дураки?»

Цицькін (спльовує). Там не бува такого, діду, казки це дідуся Панаса.

Підарас Вєня. Казали десять копійок дасте, а не дали. (плаче).

Кіндрат Омелянович. Макарєнко казав: «Ніколи не треба просити. Просьба зайобує людську гідність. Якщо хочеш щось мать — то терпи, може дадуть. А не дадуть — так і не треба.»

Микола Гнатович. Це не дідуся Панаса казки, а в старину так люди жили. Омелько Пилипів на хуй діжу вішав і повну тістом набивав. А пика в його отака була, їй-бо не брешу. А Грицько встромляв в сраку дишло і біг з ним три километри. А дядько Мирон, вже старий був, а за один раз відривав у корови вим’я.

Старий белькоче все тихіше і тихіше. Світло на сцені поступово згасає. Написи «Карасін» і «Магазін» поступово згасають. Не видно нічого крім трьох цигаркових світлячків.

Завіса.