Остановісь, мгновєньє — ти прєкрасно!

Дійові особи

Іван Опанасович Харченко, літературознавець.
Гриць Якович Вареник, тоже літературознавець.
Чорт, трансцендентна сила у вигляді рогатого упиздня у ватніку, ватних штанях і кирзових чоботях.
Хуна, особа жіночої статі.
Сало, їжа Івана Опанасовича і Гриця Яковича, заповнює простір між шкірою та м’ясом свині, на вигляд біла, на смак жирна речовина.
Портвейн, напій, який Іван Опанасович і Гриць Якович п’ють вранці, вдень, ввечері, а також вночі.
Дія перша.

Кімната в общазі, в котрій живуть аспіранти, Іван Опанасович, Гриць Якович і сало. В кімнаті — дві кроваті, тумбочки і стіл. За столом сидить Іван Опанасович і їсть сало. На кроваті лежить Гриць Якович Вареник у стані алкогольного токсикозу, загорнутий у ковдру.

Іван Опанасович. Щось випить хочеться, блядь, де ж взять гроші... (до Гриця) В тебе гроші є?
Гриць. Єсть.
Іван Опанасович. Дай мені три карбованці, я завтра утром тобі віддам. (Гриць мовчить...)
Іван Опанасович. Чого мовчиш, гроші є?
Гриць. Єсть.
Іван Опанасович. Дай три карбованці, завтра утром віддам. (Гриць мовчить...)
Іван Опанасович. Чого мовчиш, гроші є?
Гриць. Єсть.
Іван Опанасович. Дай мені три карбованці, завтра утром віддам. Чого мовчиш?
Гриць. Та жалко...

Деякий час обидва мовчать.

Іван Опанасович. Блядь, придумав. Щас гумореску запиздячу.

Іван Опанасович кладе сало, сідає до машинки і пиздить її по клавішам.

Іван Опанасович. Такий гумор щас пиздону, що вони повсцикаються усі. (до Гриця Яковича) Ти «Перець» читав?
Гриць. Ні
Іван Опанасович. Очєнь даже напрасно. Там такі хохми єсть — вссатися можна. Там і моє тоже єсть. (Продовжує пиздить по клавішам, потом видира бумагу і комкає її). Ну його к хуям, краще я оповідання про колгосп напишу, блядь, в Маладу Гвардію. (до Гриця) Ти читав Маладу Гвардію?
Гриць. Ні
Іван Опанасович. Напрасно, там тоже хароші хохми єсть.

Іван Опанасович пиздячить по клавішам.

Гриць Якович (меланхолійно). Я сьогодня з Хуною условився, щас прийти должна.

Іван Опанасович продовжує пиздить машинку по клавішам, потім імпульсивно видира бамагу з машинки і зникає в сортирі. Входить Хуна.

Хуна. Я не опоздала?

З сортиру чути огидливе пердіння. Хуна робить вигляд, ніби нічого не чула.

Хуна. Ви тут сідітє, а на дворє такая пагода стаїть.

З сортиру чути огидливе пердіння. Хуна робить вигляд, ніби нічого не чує.

Хуна. Я прямо не знаю, что ета вєсна со мной дєлаєт.

Гриць Якович тупо мовчить. З сортиру чати якесь шарудіння. Трохи згодом з’являється Іван Опанасович застьобуючи штани. Він розпарений і страшний.

Хуна. Ізвінітє, можна мінє?
Іван Опанасович. Ха! Мерсі.

Хуна, спокусливо посміхаючись, зникає в сортирі. Іван Опанасович у роздумі чуха собі живіт.

Іван Опанасович. Я в армії так наїбався, Гриша, — їбать мої віники.

З сортиру чати страшний крик. Хуна з перекошеним ротом вибігає, збиває з ног чорта, який щойно заходить у двері і вихуром зникає у недрях гуртожитка.

Іван Опанасович. Блядь, що вона злякалась, — гівна не бачила?

Чорт загляда до сортиру, мрійливо махає хвостом і клаца язиком.

Чорт. Ну ти і среш, Ваня.
Іван Опанасович. А хулі тут такого, ну посрав.
Чорт. Ну розсказуй, як живеш, як жінка.
Іван Опанасович. Та пішла вона на хуй!
Чорт (співчутливо). Шо такоє, Ваня?
Іван Опанасович. Та вже місяць менструації не було — мабуть забєрємєнєла.
Чорт. Так радуваться ж нада, Ваня!
Іван Опанасович. А хулі радоваться? Я її три года їбав як врага народа і вона не бєрємєніє. Я не люблю ото на простиню спускати чи на живіт.
Чорт. Шо таке, Ваня?
Іван Опанасович. В неї матка не держить. А забєрємєла, сука, коли я сам в Києві, а вона в Лохвицях.

Обидва мовчать. Чорт в роздумі крутить хвостом.

Іван Опанасович. Я не зате, мені інтєрєсна, хто її виїбав — вона ж втричі за мене ширша, ще й окуляри носить. Хє!, інтєлігєнтка, блядь, — у Лохвицях заврайоно.

Обидва мовчать.

Чорт (спокусливо). На блядки підем сьогодня?
Іван Опанасович. Та шо я, пацан? Я в армії так наїбався, що противно згадувать. Я вобщє ото їбаться не понімаю — ну шо тут такого? Штрикаєшь, штрикаєшь, а спроси — на хуя? Я б краще вина б ото випив...
Чорт (не скільки не здивувавшись). Давай стакани.

Чорт вийма з ватніка кілька пляшок портвейну. Гриць Якович, який до того лежав смирно, як небіжчик починає нервово перекидатися на простирадлі, бо гадає, що про нього забули. Чорт розливає, Іван Опанасович ріже сало.

Чорт. А шо ж ти, Ваню, далі робитимешь?
Іван Опанасович. А шо. Щас дисертацію напиздячу і у Броварах дом куплю за 20 тисяч. Я ото блядські ті квартири не панімаю — ну шо тут такого? Ото меблю купують, позвуть у гості і сидять, цілий день пиздять, а жінка собі пизду чуха.
Гриць. А що ж робить?
Іван Опанасович. Я люблю, щоб у мене хазяйство було. Кабан, та то та сьо. Вона, курва, звикла там у районо пиздіти, а кабана годувать нада.
Сатана (продовжує спокушать). Ваня, а може ну її к хуям ту дісєртацію, давай к блядям поїдемо на діскатєку. Щас хароші бляді там єсть. Я хату зняв на Барщоговці — можна хоч тиждень не вилазить.
Іван Опанасович. Е-е, то не можна — начальник буде пиздіть.
Сатана. А ми йому скла товченого підсипемо в бутерброди. У нього жінка ревнива — подумають на неї.
Іван Опанасович. Та воно можна, та у тіх блядєй, я думаю, і тріпер є.
Сатана. Ну, то давай поїдемо, Ваня, в кафе «Ластівка», приєбемося до армян і пизди дамо.
Іван Опанасович. Та воно можна, але ж там міліція, я думаю.
Сатана. А ми і міліції пизди дамо, а потім похуярим у Дубки і все там на хуй рознесем.
Іван Опанасович. Ге! Дубки — то далеко іти надо.
Сатана. А ми на таксі.
Іван Опанасович. Нє, то дурне діло, я ото краще сала поїм...

Іван Опанасович жре сало і запива портвейном.

Сатана (з слізьми в голосі). Ваня, ти хоч плану покури. (З надією лізе до кишені) Ось тут у мене є гаарний, диви як пахне — а-а-а-а. (Сатана з насолодою нюха план і крутить хвостом) Давай накуримося і підем якусь хуйню зробимо.
Іван Опанасович. Та я їбав його курить — від нього хуй не стоїть.
Сатана (плаче). А навіщо тобі щоб стояв?
Іван Опанасович. O ! Як це навіщо? Заїбав!
Гриць. Блядь, де ж та Хуна поділась? Казала вчора, що буде зі мною жить, а сама втекла.
Іван Опанасович. Та біс їх зрозуміє тих Хун, оно, краще, вино стоїть — пий.

Всі випивають.

Сатана. Ваня, а може вона щас прийде, то ми Швецію зробимо?
Іван Опанасович. Яку це швецію?
Сатана (спокусливо). Ну, хе... Це коли один вафлями годує, а другий в жопу їбе — інтєрєєсно!
Іван Опанасович. А ти що робить будеш?
Сатана. А я так подивлюсь.
Іван Опанасович. Нє, то не можна. Вона комусь розкаже, нам тоді всім піздєц. Скажуть «Іван Опанасович Харченко замість дисертацію про Шевченка писать зробив в общєжитії гнєздо разврата».
Сатана. Не скаже. Ми її вафлями нагодуєм, голову відріжем і закинем до студентів, та всі подумають, що то негри.
Іван Опанасович. Ууууу... Я на тих негрів дивиться не можу. Чоорні, а нааглі. Їде в автобусі і чита якусь книжку не по-нашому — хуй проссиш. Тільки оченятами — зир, зир. А тьолок наших їбуть. Та, дура, пащеки пороззявляють і їдуть з ними в Африку чи якусь Гвіану йобану, а негру шо? Поїбав, надоїло, потім їз’їв — і всі діла. Вони своїх не так люблять їсти, як наших — наша баба потіє менше.
Гриць. І все одно пизда ставридою бздить.

Всі троє замислено мовчать, переварюючи інформацію Гриця Яковича.

Сатана. Ваня, а пам’ятаєш, коли ти старий був, як ти в мене просився, молодость хотів — аж душу заклав.
Іван Опанасович. Ну як?!
Сатана. А казав жеж: «Чортику, любий, зроби молодшим, дай трохи грошей, та кабанчика, та то, та сьо, — то я тобі служить буду і всіх геть чисто позакладаю». А сам противний, слина тече з рота, зубів нема, а у вухах вати з пів кіла стирчить.
Іван Опанасович. От ніхуя такого не помню. Не було цієї хуйні.
Сатана. Ну як же, Ваня, не було, када імєнно шо було. Казав: «Я як молодий буду, то не буду більш всякої хуйні робить, — у поліцаї вступати, сало їсти і таке інше, а буду ізучать три стадії духа, шоб потом кричать: ‘Остановісь, мгновєньє — ти прєкрасно!’» — не ти скажешь? Хто казав: «Буду Ніцше читати, а потім превозмагать в собі поца, їбать по ночах дику вовчицю і в Ганконзі дурний план курить», шо, не ти? Хто казав: «Покину це сало хуйове, а буду ананаси і бургундське пиздячить з манєкєнщицями в Парижі і через їх пойму тщету зусиль», не ти?
Іван Опанасович. А щоб ти з’їв і не пиздів.
Гриць Якович (шуткує). Я тарілку супу, а ти кінську залупу! А-га-га-га! (регоче).
Сатана. І я тоже дурень — сиджу тут з вами, пиздюками, сало їм.

Чорт наливає шмурдяку, відрізає сало, передразнює когось: «Астанавісь, мгнавєньє, ти прєкрасно!», потім випиває шмурдяк, закусує салом і кривиться.

Гриць Якович (співчутливо пиздить чорта по спині). Шо, не пашло?
Чорт. Та пішов ти на хуй, не пішло.
Гриць Якович (шуткує). А я і так на ньому сиджу — тільки ноги звисають.
Чорт (розлючено плює на підлогу). От тільки і навчився, що срати як бегемот. Он навіть хуни тікають.
Іван Опанасович. Я їм не винуватий, що вони дурні.
Чорт. Ну, а якщо всі повтікають?
Іван Опанасович. Нехай тікають, вони мені не нужні.
Чорт. Ну і сиди тут з своїм салом, кабан йобаний.
Іван Опанасович. От ти в нас дуже інтєлігєнтний, що не слово — то матюки.

Чорт іде до дверей. Раптом двері відчиняються і в них входить Хуна.

Хуна. Ви тут сідітє, а на дварє какая пагода стаіт! Я вот нарочно вийшла, трохи пагуляла, — так шо ета вєсна са мною дєлаєт! А ви чєго тут сідітє?
Гриць Якович (шуткує). Тебе чекаєм, Швецію робить.
Хуна. А што ето такоє?

Починає тихо грати АББА. Всі, в тому числі і чорт, мовчать.

Хуна (наївно). Нє, ну чесно, рєбята.
Іван Опанасович (спльовує). Це коли один вафлями годує, а другий в жопу їбе — інтєрєєсно! На, ось, сало їж.

Хуна, Гриць Якович і Іван Опанасович жруть сало. Чорт заглядає в сортир, спускає воду і зникає. Спущене гівно, веселі звуки АББИ і чавкання трьох створінь зливаються в єдину симфонію.
Завіса.